Казки,що виховують

 

Казки,що виховують

«Були собі дід та баба…», «Колись давно…», «В якомусь царстві…» — ці слова ми знаємо з дитинства. Так починаються казки. Читаючи або слухаючи казку, дитина лине у своїй уяві в світ, де добро завжди перемагає зло, чесноти винагороджуються, а слабких захищають добрі сили.

Діти зазвичай ототожнюють себе з головним позитивним героєм, тому й переймають його поведінку, ніби примірюючи її до своєї особистості. Саме тому казки можуть мати терапевтичний ефект щодо проблем у житті дитини.

Нерідко дорослі розповідають казки своїм дітям, не надаючи особливого значен­ня змісту. «Це ж лише казка…», — думаємо ми, дорослі. А казка — дієвий інструмент, що корегує дитячу поведінку, допомагає зрозуміти вчинки інших, побачити себе з боку інших людей.

За допомогою казкотерапії батьки можуть вирішувати й проблеми прищеп­лення правильних звичок (прибирати за со­бою, щодня чистити зуби, мити руки тощо).

Батьки допоможуть і собі, й своїй дитині, якщо правильно доберуть сюжет казки і роз­кажуть її малюку.

«Правильна» казка — ефективніша, при­ємніша і корисніша для налагодження тісного контакту з дитиною, ніж нагадування й заува­ження.

ОБІЦЯНКА

Терапетичнийефект — навчити ді­тей дотримуватися своїх обіцянок і ви­конувати обов’язки.

 

Усусідньому дворі живе Кирилко.

Він хороший і привітний хлопчи­на, щодня ходить до дитячого садочка. Любить їсти льодяники, гойдатися на гой­далках, з’їжджати з гірок, їздити на само­каті, ровері та ще багато чого цікавого, од­ним словом, усе, що любиш робити й ти.

Сталося так, що Кирилко захворів і за­лишився зтатком удома. Дуже кашляв, була висока температура. Але декілька днів, приймаючи ліки, хлопчина майже одужав. Тато залишався з синочком увесь час, тому що працював удома за комп’ютером. Мамі доводилося щодня ходити на роботу.

Удома в Кирилка було багато різно­манітних іграшок, аж три мішки. Коли наставав час гратися, або навідувалися друзі, Кирилко діставав із мішків іграшки і грався. Але після гри потрібно було все складати на місця. Так учили хлопчика мама і тато. Та Кирилкові не завжди хо­тілося складати іграшки, мабуть, так само, як і тобі…

В останній день своєї хвороби Кирило з самого ранку грався іграшками. Перш ніж іти на роботу і залишити вдома сина з татом, мама нагадала Кирилку не забути перед обі­днім сном заховати іграшки в мішки. Син по­обіцяв виконати прохання. Та коли настав обід, тато був дуже зайнятий роботою, тому Кирилко поїв сам і, забувши про обіцянку, ліг спати. Іграшки залишилися лежати роз­киданими.

Прокинувшись, хлопчик побіг до іграшок. Та як же він здивувався, як розчарувався, коли не знайшов жодної. Кирилко навіть почав пла­кати. Побіг до тата і розповів, що сталося. Тато заспокоїв сина, запропонував поміркувати над цим. Вони довго думали, розмовляли і зробили висновок — іграшки пішли від Кирилка, адже той не виконав своєї обіцянки.

Треба повернути іграшки! Але як це зроби­ти? Тато запропонував у інтернеті знайти сайт «загублені речі» і переглянути перелік, щоб відшукати іграшки. Так і зробили. Знайшли іграшки, які втекли від хлопчика. Кирилко водночас зрадів, що іграшки є, та засумував через те, що не дотримав свого слова… Ви­никло запитання: «Як же їх тепер повернути додому?».

Давай напишемо листа до «загублених речей». У ньому треба вибачитися перед іграш­ками і пообіцяти виконувати свої обіцянки, — запропонував тато. – Ти готовий? – Так! – відповів Кирилко.

Того ж дня тато з сином відправили електрон­ного листа. І вже ввечері пролунав дзвінок у вхід­ні двері. Коли тато відчинив, то побачили, що на порозі лежали всі іграшки. Як зрадів Кирилко!

А ти б зрадів?

Відтоді Кирилко без нагадування складав іграшки на місце і пам’ятав, що обіцянок треба дотримуватися.

І ви, дітки, теж пам’ятайте це правило!

МОКРА ФЕЯ

 Терапевтичний ефект – навчити дітей перед сном ходити в туалет.

 

Водній чарівній країні під дивною назвою Карванія жив хлопчик Ромчик. Коли він лягав спати, у його сни прилітала погратися Мокра Фея. З нею було так весело! Разом вони могли полетіти на іншу планету, помандрувати до Ніагарського водоспаду або просто посиді­ти біля Дніпра, спустивши ніжки у воду. Уві сні можна було замовити різні пори року. І Ромчик часто замовляв літо. Та й Мокра Фея теж любила літо.

Звали Фею Мокрою, тому що вона була схо­жа на слимачка і залишала після себе мокрий слід. І, звісно,їй була до вподоби вода. Купатися вона любила більше, ніж інші розваги.

Коли ж Ромчик прокидався, то постіль зав­жди була мокрою. Та дорослі чомусь думали, що це сам малюк не доходить до туалету і за­лишає калюжу в ліжку. Та й справді, так воно все й виглядало, і тут нічого не поробиш. Але Ромчик був кмітливим хлопчиком і вирішив наступного разу, коли прилетить Мокра Фея, поговорити з нею про мокрі сліди.

Так і зробив. І ось що він почув від неї:

Мені прикро, що через мене в тебе «мок­рі» неприємності. Вибач, але я так люблю грати­ся з тобою уві сні! Що ж нам робити?

Ромчикїй відповів:

Давай ми відтепер будемо гратися у ван­ній кімнаті, де можна бавитися з водою.

Давай, — сказала Мокра Фея і додала, — і ще перш ніж лягати спати, ти, Ромчику, не за­бувай сходити в туалет. А коли впродовж нашої подорожі захочеш у туалет, то лише скажи, і ми повернемося додому, а потім продовжимо ігри.

Добре! — відповів Ромчик.

І ви, дітки, до кого в сни прилітає чи при­летить Мокра Фея, пам’ятайте: перед сном обов’язково сходіть у туалет.

А як присниться, що хочете в туалет, про­киньтеся, перевірте (ущипніть себе), щоб від­чути, що це не сон.

Устаньте з ліжка, дійдіть до туалету, знайдіть унітаз і аж тоді… робіть свою мокру справу.

 

 

ІСТОРІЯ ПРО ЛІТАКА БРУНЬКА

 

Терапевтичний ефект — привчити дітей не запізнюватися на різні заходи.

 

На невеличкому аеродромі, де мешкали маленьки літаки, жив літачок Брунько. Друзі звали його просто Бруня. Білий флюзеляж, блакитні, як небесні хмари, крила і жовтий хвос­тик —так був розфарбований Бруня. Саме тому його не можна було сплутати з іншими літаками.

Усі, хто жив на цьому аеродромі, навчали­ся у льотному садочку — літачки молодші, і в льотній школі—старші літаки. Там учили літати, перевозити людських діток і невеличкі ванта­жі. Усі літаки були дуже задоволені навчанням і старанно вчилися, бо потрапити до такого закладу для літака було за честь. Треба було ро­бити 5 обертів на хвилину, вміти облітати птахів та рівно триматися на повітряній подушці, якщо дме сильний вітер. І головне — завжди вчасно виконувати завдання.

Саме це, на жаль, Бруні давалося важко. Точ­ніше, він старанно, відповідально і правильно виконував завдання, та мав погану звичку—за­пізнюватися. Батьки, дорослі літаки, та вихова­телі робили Бруні зауваження. Розповідали про важливість дотримання режиму і потребу все робити вчасно, адже неприпустимо, щоб літаки запізнювалися. На жаль, усі пояснення, як ви­являлося з часом, були марними, бо Брунько запізнювався знов і знов. Запізнювався Бруня з різних причин. То піз­но прокидався, то довго чистив шасі. Одним словом, робив щось, що його затримувало і не давало вчасно з’явитися в садочку.

Одного разу влітку всім літачкам сказали ви­конати маленькі завдання—перевезти для відпо­чинку людей парасольки, що захищають від сон­ця. Бруні дісталося найсолодше і найвідповідаль­ніше завдання — відвезти морозиво для діток, котрих раніше привезли дорослі літаки до моря на відпочинок. Складність завдання полягала в тому, що треба було перевезти вчасно і швидко, бо морозиво могло розтанути, холодильник був надто великий для маленького салону літачка.

Знаючи погану звичку Бруні, вихователі його попередили ще звечора, щоб він рано встав і не запізнився. Бруня й сам розумів усю відпо­відальність завдання. Навіть поставив будиль­ник. Та все-таки вчасно не встав і, не поспішаю­чи, прилетів на аеродром. Він запізнився. Ніхто його не сварив, ніхто нічого не сказав, бо нікого не було — всі виконували свої завдання.

На аеродромі Бруню чекали коробки з мо­розивом. Узявши їх, він полетів до діток. Приле­тівши на місце, розвантажив коробки і побачив, як підбігають до нього діти. Бруня дуже зрадів, і діти теж зраділи! Та коли коробки відчинили, всі діти почали плакати. Виявляється, що вони так чекали у цей спекотний день морозива, тому дуже засмутилися, побачивши в коробках не морозиво, а молоко. Бруні стало дуже со­ромно за своє запізнення.

І Бруня все зрозумів. Цей випадок назавжди змінив Брунине ставлення до запізнень. Від­тоді Бруня вирішив прокидатися на півгодини раніше, звечора готувати шасі і швидко летіти на аеродром. Більше він не запізнювався.

А ти вчасно приходиш до дитячого садочка?

 

ВІДНЕСЕНІ ВОДОЮ РЕЧІ

 

Терапевтичний ефект — привчити д итину до порядку.

 

В одному маленькому будиночку посеред лісу разом із батьками жив гномик Сергійко. Слухняний хлопчина, добрий, і голов­не —любив пізнавати все нове. Якщо подумати, то можливо, і ти такий самий?

Та все ж була в нього вада, мабуть, як у всіх нас, — не любив складати на місця свої речі. Де роздягався, там і скидав штанці, сорочку або шкарпетки. У його кімнаті вся підлога була за­стелена розкиданими речами. Іноді мама сама складала речі у шафу, а іноді нагадувала Сергій- кові, та це лише злило їх обох. Мама не знала, як привчити сина до порядку, мовчала і думала.

Та одного разу сталася пригода, після якоїСер- гійко ніколи не забував розкладати речі на місця. Було тепле літо. Вранці Сергійко прокинувся і побачив, що вся підлога мокра, а речей немає. Хлопчик побіг до мами:

Мамо, де мої речі?

О, ти прокинувся, синку?! Та в мене погані новини. Як ти вже помітив, уся підлога мок­ра, — сказала мама.

Так, я помітив…. А де ж мої речі? Що мені вдягнути?

Так, саме тут і виникла проблема. Уночі, поки ми спали, прорвало трубопровід, і вода затопила всю підлогу нашого будинку. Та це виявилося не так страшно у порівнянні з тим, що щурі прогризли величезну дірку в підлозі, і саме через неї витекла вся вода з речами, які були на підлозі, — повідомила мама.

Але ж усі мої речі якраз і були розкидані на підлозі! — вигукнув Сергійко.

Так, і тепер у тебе немає речей, — сумно сказала мама.

Стривай, мамо, але я не розумію, куди по­ділися мої речі? — знову запитав Сергій.

їх понесла за собою вода через дірку в підлозі, яку прогризли щурі, тобто речі витек­ли разом із водою в отвір у підлозі. А ось куди саме, треба з’ясувати.

Мамо, але ж у мене, крім останньої пари шкарпеток, які лежать у шафі, немає ніякого одягу, — сумно сказав гномик. — А щоб піти шу­кати речі, потрібно хоч щось на себе вдягнути: штанці чи шорти, сорочку. А де я їх візьму? — заплакав Сергійко.

—Так, ситуація не з найкращих, та безвихід­них ситуацій не буває. Наприклад, поки ми шу­катимемо твої речі, ти можеш одягнути татові штани і сорочку, — промовила мама.

—Точно! — зрадів хлопчина.

Одягнувши татові речі, хлопчина повесе­лішав, бо таки мав на собі одяг, та водночас і засумував — татові речі були завеликі. Та ні­чого не вдієш, хлопчина сам був винний у тому, що так недбало ставився до своїх речей.

Зібралися вони з мамою, взяли бінокль, щоб дивитися далеко, і пішли по мокрому сліду, який залишила вода. Ой, як було незручно Сер- гійку, він постійно спотикався за широкі штанці. І врешті впав. Намучився у великих татових речах і дуже сумував за своїми.

Мокра стежка довела маму з сином до стру­мочка, який біг так швидко, що довелося й їм бігти теж.

Мамо, мамо, я бачу в бінокль свої речі, вони зачепилися за гілляку, саме перед вели­кою і бурхливою річкою, — вигукнув гномик, — побігли швидше, може, встигнемо їх ухопити.

Побігли мерщій! — підтримала мама сина.

Бігли вони так швидко, як тільки могли,

і встигли в останню мить ухопити хоч якісь речі, бо гілка, за яку зачепився одяг, тріснула, і річка понесла речі за течією. Врятували багато речей, та з деякими все ж довелося попрощатися. Су­мував Сергійко за своїми джинсовими шорта­ми, за футболкою з улюбленим героєм. З часом батьки купили синові новий одяг.Тепер Сергій не зволікав — одразу складав речі до шафи, бо пам’ятав, яка пригода з ним сталася.

 

КАЗКА ПРО СОНЕЧКО

 

Терапевтичний ефект — показати дитині іншу сторону надмірної примхливості й вере­дування.

 

У далекій-далекій галактиці, за багато міль­йонів світлових років від нас живе сім’я Сонечок. Найбільше Сонечко — тато, менше Сонечко — мама, невеличке Сонечко — синок і манюсіньке Сонечко — донечка. Усі вони жи­вуть дружною родиною. Разом читають, при­думують дивні історії.

Кожен із них від самого народження має свою роботу, яку виконує постійно без перерв і відпусток — сонечка освітлюють і гріють пла­нети, які обертаються навколо кожного, і все б нічого, та Сонечко-синок славився своєю ве­редливістю: капризує, говорить «не хочу», «не буду»… А в тебе таке буває?

Мама з татом не знають, що робити, як роз­тлумачити синочку, що така поведінка не ли- чить Сонечку, бо бути Сонечком — це велика честь, але водночас і велика відповідальнсть— від тебе залежить життя на планетах. Там, де є відповідальність, немає місця вередливості.

Вередував Сонечко-синок і сьогодні:

— Не хочу світити праворуч, не хочу стояти на одному місці так довго, не хочу так рано вставати… Візьму і не буду світити на планету Кіпряну, де мешкають живі істоти. Відвернуся!

І відвернувся Сонечко-синок від кіпрянців, і стало там темно-темно. Усі мешканці злякали­ся. Що ж Із ними буде далі? Як Сонечко не сві­тить, то не ростуть рослини, овочі та фрукти, а коли немає врожаю, то немає чого їсти. Без їжі, відомо всім, жива істота помирає. Почали пла­кати маленькі дітки-кіпрянчики, бо, як і людські дітки, вони дуже боялися темряви — здавалося, що на них нападуть монстри чи ще щось страш­ніше. Та вони не знали, що насправді майже всі монстри теж бояться темряви.

Кіпряни не стали чекати смерті, зібрали всіх на нараду і почали міркувати про те, як їм далі жити і що робити, аби Сонечко-синок знову сві­тив на планету. Дивні істоти ці кіпряни. На під­борідді в них були булькаті очі, ніс дихав і нюхав на животі, а рот розмовляв та їв на спині. Та ви­рішувати проблему вони думали так: треба зняти на відеокамеру прохання до Сонечка. Для цього взяли останні ліхтарі, зібрали діток і всі разом розповіли Сонечку-синку, як їм без нього тяжко жити. Дітки, плачучи, розказали про свої страхи. Потім найсміливіші запутили ракету і полетіли до Сонечка. Летіли кілька днів, щоб передати прохання.

Сонечко-синок проглянув запис (він любив дивитися мультфільми), та цей запис виявився сумним. Сонечку стало соромно за свою поведін­ку і вередування. Він навіть розплакався разом із дітками-кіпрянчиками, які так боялися темряви.

Відтоді Сонечко-синок світив на всі планети у своїй системі й не вередував, а слухався тата і маму.

Який молодець Сонечко-синок!

А ти теж не вередуєш і слухаєшся батьків?